«Я сама себе не впізнаю»: коли дратує все
Психотерапія, тривожність, емоційне вигорання, самопідтримка, відновлення, внутрішній спокій — усі ці слова здаються далекими, коли всередині — крик. І навіть коли навколо тиша, вона така гучна, що хочеться втікати.
Бувають періоди, коли навіть дихати важко. Коли будь-яке слово — як удар. Коли ти вибухаєш на близьких, а потім сидиш у тиші й думаєш: що зі мною?
Ні, це не про «поганий характер». І не про «я не вмію стримуватись». Це про біль, який довго мовчав. Про втому, яку ти не дозволяла собі назвати вголос. Про напругу, яка шукала хоч якийсь вихід.
Як ми до цього приходимо?
Ти тримаєшся. Як завжди. Робиш, що треба. Не показуєш слабкості. Усміхаєшся. Терпиш. А потім раптом — вибух. І ти сама себе не впізнаєш.
Всередині накопичується все, що не прожите. Невисловлені образи, безсонні ночі, спроби бути для всіх. Бути «сильною», «адекватною», «незламною». І коли тіло більше не витримує — воно кричить. Через роздратування. Через спалахи. Через крик. Це не слабкість — це тіло просить: поміть мене.
Як це виглядає?
Роздратування не завжди схоже на злість. Іноді воно тихе, ніби втомлене.
- Ти підстрибуєш від будь-якого звуку
- Ти зриваєшся на тих, кого любиш
- Після цього мовчиш — і тебе гризе провина
- Ти погано спиш. Або прокидаєшся з відчуттям тривоги
- Не хочеться нікого бачити, бо всі — «не так»
- Тіло стискається, плечі кам’яніють, дихання поверхневе
Це не про те, що ти «зламалась». Це про те, що тобі боляче.
З кабінету
Наталя, 34 роки. Каже: «Я завжди була спокійною». А тепер може накричати на чоловіка, сина, маму, навіть на кота. Потім плаче. І каже: «Я боюсь, що мене перестануть любити. Але я інакше не можу».
І я знаю — вона не одна така.
Що стоїть за цією злістю?
Злість — не ворог. Вона приходить не просто так. За нею часто стоїть те, що колись забороняли:
- казати «ні»
- просити допомогу
- бути втомленою
- бути неідеальною
Ми злімося, коли нас довго не чули. Коли м’якість не спрацювала. Коли ми роками ковтали — і тепер вигукуємо. Це не каприз. Це — спосіб вижити.
Що з цим робити?
Не зламати себе ще більше. Почати з малого.
Зупинись на хвилину. Відчуй, де в тілі напруга. Плечі? Щелепа? Серце? Просто поміть. Без оцінки.
Дозволь паузу. Не реагуй одразу. Вийди на балкон. Подихай. Можна не відповідати. Можна мовчати.
Говори про себе, не про інших. Не: «Ти мене дратуєш». А: «Я зараз дуже втомилась. Мені боляче».
Пиши. Коли не виходить говорити — пиши. Навіть якщо це просто набір злості й суму. Це вже не мовчання.
Шукай підтримку. Не тому, що ти слабка. А тому, що не зобов’язана справлятись сама.
Це змінюється. Повільно — але змінюється.
Я бачив це не раз. Коли замість крику з’являється тиша. Коли замість «я жахлива» приходить — «я просто виснажена». І тоді починається рух — не до «правильності», а до себе.
Якщо зараз боляче — це не назавжди.
Ти маєш право на втому. На злість. На сльози. На те, щоб не витримувати постійно.
Ти маєш право на життя, де тебе не бояться — а бачать. Де не треба бути ідеальною, щоб тебе любили.
Дозволь собі перший крок.
Консультація — не для слабких. Це турбота. Це спосіб видихнути, коли більше не можеш. Це шанс повернутись до себе — без крику, без сорому, просто тихо.
Якщо тобі зараз важко — можна поговорити про це з психологом у центрі AlmaSpace. Онлайн або очно. Без оцінок, без тиску. Просто, щоб знову знайти опору.




