Вона кричить, б'ється, істерить — і я не витримую

Знаю цю втому. Ту, що скручує всередині, коли вкотре чуєш крики, коли відчуваєш, як об якусь чужу бурю розсипається все твоє терпіння. Коли виникає бажання втекти: у ванну, на кухню, в свою голову — хоч кудись, де тихо. А може, ти навіть не можеш дозволити собі піти — бо хтось кричить, і ти автоматично лишаєшся поруч, навіть коли тобі болить.

Те, що називають істерикою дитини чи близької, з роками пробирається глибше. Може, ти спочатку стискаєшся. Далі — свариш себе: “я не справляюсь”. Може, твій сором — тихіший за той крик, але не менш гучний всередині. З часом ця втома стає мовчазною частиною тебе. І ти питаєш: чому я не витримую? Чому знову наче не маю опори у собі? А є в тобі ще сили чути це все?

Як воно бути біля мами, коли її гнів гримить стінами

Пригадую одну з типових картин: дитина повертається зі школи, напружено зчитує мамин настрій — по кутниках губ, по тим словам, що не сказані. Погляд ковзає по дрібницям: чи не розкидані іграшки, чи їжа не перекипіла, чи всі оцінки гарні. Бо достатньо хибного слова — і починається грім.

Дитячий розум навчається вгадувати настрій матері ще тоді, коли самому не під силу навіть свої почуття відрізнити. Пильність стає способом захисту. У таких сім’ях діти ловлять на льоту зміну інтонації, затримку у відповіді — бо саме від цього залежить, чи буде спокій, чи буде буря.

Це — не про “хочу” чи “правильно”. Це часто єдина стратегія виживання: до смерті втомити себе контролем, щоби уникати вибухів. І час минає, а ця поведінка — вже у дорослому житті — живе разом з нами.

Чи впізнаєш ти себе у цих маленьких звичках

• Ви ловите себе на тому, що уважно відчуваєте зміни в настрої інших — навіть коли вони про це не говорять
• Ви напружуєтесь, коли чуєте підвищені голоси, навіть у фільмах або на вулиці
• Ви можете займатись справами “на автоматі”, майже не чуючи себе
• Часто зупиняєте емоції всередині, бо “це ні до чого не приведе”
• Вас мучить почуття провини після чужих емоційних вибухів — навіть якщо вас це стосувалось опосередковано
• Важко сказати “ні”, коли просять щось зробити, навіть якщо немає ресурсу
• Ви іноді відчуваєте огидну втому — від того, що знову не вистачило на себе
• Часто перепрошуєте, намагаючись “загладити” чиїсь негативні емоції

Якщо у переліченому ви побачили себе — це просто досвід, не ярлик. Це навички, які ви здобули, щоб вижити поруч із сильними емоціями інших.

Марія: “Я так старалась бути спокійною, що забула, як дихається вільно”

Марія, 38 років, працює в освіті. У дитинстві мамині крики були фоном, що тримав її у постійній напрузі. Вже дорослою, у власній сім’ї, вона з панікою зупиняє себе на межі злості, боїться, що з нею станеться те саме. Її долає вина за кожну ситуацію, коли вдома хтось кричить: “Це через мене. Я повинна була втримати”.

Слів не вистачає, щоб пояснити поступову втрату себе — в спробі бути хорошою для іншого, “правильною” для мами, для чоловіка, для колег. І якось на сесії вона сказала: “Я не витримую. Іноді мені здається, що я вже й не живу — просто всюди ставлю латки, щоб не було вибуху”. І я знаю — вона не одна така.

Що відбувається всередині — і чому так важко змінитись

Така поведінка не виникла з нізвідки. Їй передували роки — коли емоції дорослого були некеровані, а дитина, проживаючи біля них, шукала для себе інструменти безпеки. Хтось вчився вгадувати — щоб уникати конфліктів. Хтось — радше утікати у фантазії чи хвороби. А хтось просто “зникав”: знецінював свої потреби, бо ті здавались “недоречними”.

Постійна тривога за “погоду” в домі формувала навичку — завжди бути пильним до інших, але не до себе. З часом тіло й душа навчилися ставити власне “Я” на паузу. Бо колись так було менше боляче. Бо хоч як це не дивно, така реакція — цілком логічна: це спосіб вижити в обставинах, які не обирали.

Навіть зараз, у дорослому житті, досвід минулого запускає автоматизовані дії: підлаштуватись, прогнати злість, “перейти у функцію” — аби не чути чужі болючі слова. Від цього з’являється нова біль: втрата контакту з собою.

А якщо пробувати інакше?

• Зупинитись і запитати себе: “Чиї зараз ці емоції насправді? Чи несу я відповідальність за цей вибух — чи це досвід іншої людини?”
• Дозволити собі зробити паузу, навіть якщо інші чекають реакції. Можна вийти на хвилину. Можна дихати — повільно й свідомо — поки все не вляжеться хоча б трохи
• Виявити, де ти — не ти: коли дієш “на автоматі”, спробуй назвати, що ти зараз відчуваєш, навіть якщо відповідь поки одна: “нічого”
• Повернутись до себе через прості тілесні відчуття: відчути ноги на підлозі, торкнутись до якоїсь речі поруч, прислухатись до серцебиття. Це не магія, це маленький місточок до себе

Не треба робити це ідеально. Іноді вистачає лише визнати: мені важко. Навіть так ти вже поруч із собою.

Є рух — повільний, часто невидимий, але справжній

**Це змінювано. Можливо, не одразу, не назавжди. Не за добу і не після однієї сесії. Але я бачив, як люди навчаються розрізняти — де їхнє, а де чуже. Як крок за кроком у них з’являється нове: без тягаря сорому за чужий гнів, із меншою напругою сприймати чужі крики. Це дійсно процес. І іноді навіть один день, коли ти просто дозволяєш собі бути втомленим і неідеальним, — уже перемога. Не для когось, для себе.__

Ти не винен, якщо тобі боляче чути крики — і не легшає від звичних “потерпи”. Але цю внутрішню відстань до себе можна скорочувати. Дуже повільно. Але знову і знову.

Можна бути незахищеним — і залишатися живим

Ти не зіпсований. Ти втомлений. І ти вчишся жити інакше. Я тут — навіть коли здається, що навколо лише крики і самотня тиша.