Мені соромно навіть сісти, почати — а потім ще й довести до кінця
Коли все гуде в голові, а справи тільки накопичуються, дуже легко втомитись навіть до дрібниць. Я зараз не про організацію чи самодисципліну. А про цей знайомий кут у кімнаті, де ти ховаєш очі, бо давно мав би вже робити щось важливе та «серйозне», але немає сил — і все тіло ніби впирається. Якщо ти впізнаєш себе, ти не дивний і не ледачий. Давай сісти тут на підлозі, разом, і спробувати побути відверто поряд з цим “відкласти на потім”.
Іноді ми справді сильно хочемо. Хочемо завершити проєкт, відповісти на лист, записатись до лікаря, поговорити з кимось важливим. Але щось всередині не дає руху. Чомусь рука не тягнеться, а розум — шукає виправдання. І вже зовсім страшно починати, бо накопичилась вина, сором, зриви, тиск. Чи бувало таке у тебе?
Як все починалось: тиша біля мами, коли її краще не турбувати
Дитинство часто запам’ятовується не іграми, а цими моментами напруги: коли мама втомлена, і треба вгадати, чи сьогодні її можна щось питати, чи краще мовчати. Коли кожна дія і слово — це неспокій. І ти, зовсім маленький, ще й не знаєш чому, але вже вчишся: спершу подивись на мамин настрій, перед тим, як про себе згадати.
Це не про поганих батьків. Це про дуже людське: діти виживають так, як вміють. Хтось стає тихішим, хтось голосніше сміється, щоб її «оживити», а хтось навчається відкладати — свої потреби, слова, справи. Якщо небезпечно/неможливо щось для себе просити чи навіть робити, найменше, що можна — відкласти це на потім. Колись прийде час, коли буде безпечно. Вижити — завжди пріоритет.
Може, у цьому щось знайоме: короткі фрази про себе
Ходимо колами: історія з практики
Марина, 32 роки, працює в сфері ІТ. Зовні — сильна, уважна, завжди готова перевірити код чи підхопити термінову задачу. Але є одне «але»: свої важливі проєкти — навчання новому, власні мрії чи хобі — вона відкладає роками. На сесії вона тихо каже:
«Моя мама любила казати: “Почитай книжки — потім пограєш”. І я ніби усе ще не дозволяю собі просто хотіти чогось для себе — відкладаю поки не заслужу».
І я знаю — вона не одна така.
Чому ми усі шукаємо “кращий” момент
Глибоко всередині є дуже проста відповідь: ми відкладаємо важливе не тому, що байдужі. І не тому, що ліниві або слабкі. Навпаки — саме важливе страшно втратити, обламатися, чи зробити “не ідеально”.
У дитинстві ми засвоїли, що свої бажання можна реалізувати або якщо «відпустить мама», або якщо не буде страшно отримати відповідь/крик/оцінку. І часто це глибше, ніж побут. Це про біль — отримати «неправду» у відповідь, не побачити підтримки. Або про досвід — що за кожен свій крок можна отримати покарання, сором, докір. Тому тіло і розум відкладають, як варіант виживання. Відкласти, поки точно не буде боляче.
Це не про вибір — це про стару звичку берегти себе.
Як можна почати рух — потроху, не тиснучи
Ці схеми не зацементовані назавжди
Так, звички уникати, відкладати, боятися почати — можуть виглядати незмінними. Іноді десятки років. Але я бачив, як вони змінюються. Не різко — не одним ранком. А дрібно, крок за кроком. Злітає напруга. Дебютує цікавість. З’являється маленька сміливість дозволити собі жити не на майбутнє, а сьогодні.
Важливо знати: це не історія про “надуспіх”. Це про день, коли не вийшло — і ти залишився біля себе. А завтра — спробував ще раз. І вже не сам.
Ти не самотній, коли боїшся почати
Ти не зіпсований. Ти втомлений. І ти вчишся жити інакше




