«Мені 30 — і я боюсь підійти до каси»: коли тривожність керує кожним рухом
Психотерапія, тривожність, самопідтримка, відновлення, внутрішній спокій — усе це здається чимось далеким, коли навіть у магазині стає страшно. Я — психотерапевт у Києві, і часто чую ці слова: «Я не можу підійти до каси. Серце б’ється, руки пітніють, хочеться просто втекти». І я бачу, як багато в цьому не слабкості, а болю.
Тихе почуття, яке тримає в тіні
Буває, заходиш у приміщення — і вже не можеш дихати. Очі шукають, де сховатися. Коли хтось звертається — хочеться провалитись. Усміхаєшся. Киваєш. А в голові гуде: «Зараз подумають, що я дивна». «Що не так сказала». «Що виглядаю недоречно». «Що занадто…»
Знайоме? Це не просто сором’язливість. Це глибока тривога, яка оселилась у тілі давно — і досі не відпускає.
Звідки береться страх бути поміченою
Уяви дитину. Вона хоче щось сказати — і чує: «Не виступай». Радіє — а їй: «Сиди тихо, не ганьби». Пробує — а у відповідь: «Що це за дурня?»
Або навпаки — коли всі погляди, всі очікування, вся критика спрямовані на неї.
Коли сором — це валюта прийняття в родині, виростаєш з переконанням, що безпечніше — не проявлятись. Не дихати голосно. Не говорити зайвого. І поступово цей внутрішній нагляд стає постійним супутником.
Як це виглядає в житті
Можливо, ти звикла називати це «характером». Але за цією стриманістю — напруга:
- Складно подзвонити навіть у сервіс — легше написати.
- На зустрічах мовчиш, бо боїшся сказати щось «не так».
- Відпустка — це стрес, бо треба взаємодіяти з новими людьми.
- Завчасно продумуєш фрази — і все одно червонієш.
- Коли хтось сміється — здається, що це через тебе.
- Не йдеш на побачення, бо боїшся бути «недостатньо цікавою».
- Ходиш лише знайомими маршрутами, бо нове — лякає.
- Після зустрічі «прокручуєш», що зробила не так.
Це не примха. Це спосіб виживання у світі, де тебе соромили — прямо чи між рядків.
Історія з практики
Юлії 27. Вона юристка. Тиха, акуратна, розумна. На роботі все робить ідеально — але на нарадах невидима.
«Коли на мене дивляться — я ніби зникаю. Руки вологі, думки розсипаються. Я мовчу навіть коли знаю відповідь. А потім плачу вдома».
Ми працювали пів року. І одного дня вона сказала: «Я сьогодні виступала. Не блискуче. Але була. І залишилась живою». Це було початком змін. Не миттєвим, але справжнім.
Що стоїть за соціальним страхом
Під острахом взаємодії часто — не сором і не характер. А старий досвід:
- Висміювання в дитинстві або в школі
- Сімейна атмосфера, де проявлятись — небезпечно
- Гіперконтроль і самокритика
- Травма приниження на публіці
- Очікування бути досконалою у всьому
- Переконання, що відкритість = ризик бути відкинутою
Це як жити в скляній кулі — бачити світ, але не наважуватись до нього доторкнутись.
Маленькі кроки до безпеки
Виходити з цієї кулі — болісно. Але можливо. Почати можна з малого:
- Питати себе: «Чого я боюсь саме зараз?»
- Визнати: «Так, мені страшно. І це нормально».
- Помічати, де мовчиш не з вибору, а зі страху.
- Вчитись казати: «Мені треба подумати» — замість мовчання.
- Уявляти лякаючу ситуацію — і дихати в ній.
- Дозволяти собі бути «звичайною».
- Робити крок не заради успіху — а заради досвіду.
Не знецінюй себе за повільність. Кожен міліметр — це крок уперед.
Це змінюється. Поволі — але точно
Сором’язливість — не вирок. Соціальна тривожність — не клеймо. Це сигнал: «Мені було небезпечно проявлятись. Але я хочу інакше».
Психотерапія — це не про «стати впевненою». Це про дозвіл бути. Говорити — навіть якщо голос тремтить. Помилятись — і не карати себе соромом.
Я бачила, як люди, що боялись замовити каву, через рік починали вести подкасти. Не швидко. Але починали.
І ти зможеш. У своєму ритмі. Без примусу. Просто — жити.
Кілька слів наостанок
Тебе не треба виправляти. Не треба доводити, що ти «нормальна». Бути поруч із собою — уже сміливість. Ти не зобов’язана подобатись. Але маєш право бути.
Якщо цей текст тобі відгукнувся — можна поговорити про це з психологом у центрі AlmaSpace. Очна психотерапія у Києві або онлайн — без тиску, без оцінок. Просто, щоб знайти внутрішній спокій і дозвіл бути собою.




